Масштабна кампанія нелегальної репатріації, що увійшла в історію під назвою «Алія Бет», розпочалася в червні 1945 року. Вона змусила Велику Британію відмовитися від мандата на Палестину та передати вирішення питання до ООН, що зрештою привело до історичного голосування 29 листопада 1947 року щодо створення держави Ізраїль.
У червні 1945 року керівництво Єврейського агентства («Сохнут») представило британській мандатній владі меморандум, який змінив хід близькосхідної історії. Європа лежала в руїнах, а сотні тисяч євреїв, які пережили Голокост, утримувалися в таборах для переміщених осіб. «Сохнут» вимагав негайно видати 100 тисяч в’їзних сертифікатів до Палестини для європейських біженців. Британський уряд, побоюючись арабських повстань і тому не відмовляючись від драконівських квот «Білої книги» 1939 року, які фактично припиняли репатріацію євреїв до Землі Ізраїлю, відповів категоричною відмовою. Зрозумівши, що дипломатичний шлях зайшов у глухий кут, єврейське керівництво ішуву дало зелене світло масштабній кампанії нелегальної репатріації, що увійшла в історію як «Алія Бет» (від другої літери івритського алфавіту, яка символізувала «другий», неофіційний шлях).
Організація цієї грандіозної операції, що охопила всю повоєнну Європу, лягла на плечі «Моссад ле-Алія Бет» — спеціального підрозділу організації «Хагана». Рух «Бріха» («Втеча») таємно збирав уцілілих в’язнів концтаборів, партизанів і біженців, переправляючи їх через ліси та гірські перевали до узбережжя Італії, Франції та Югославії. Його агенти, часто ризикуючи життям, скуповували старі вантажні судна. Поспіхом переобладнані для перевезення людей і такі, що ледве трималися на плаву, вони доставляли біженців до берегів Землі Ізраїлю. Безпеку на морі та командування суднами забезпечували бійці «Пальяму» — військово-морського крила «Пальмаху».
«Нелегальні» репатріанти переходять прибережні піщані дюни на шляху до кібуцу Гіват-Міхаель. Фото: Золтан Клугер. Державне пресбюро Ізраїлю.
Плавання було пов’язане зі значними ризиками та стражданнями. Кораблів бракувало, а охочих було так багато, що в трюмах, розрахованих на сотню тонн вантажу, тіснилися тисячі людей, потерпаючи від нестачі прісної води, антисанітарії та морської хвороби. Однак головною перешкодою була не стихія, а військово-морський флот Великої Британії, який перехоплював більшість суден з репатріантами. Нерідко на палубах розгорталися справжні сутички, коли беззбройні біженці намагалися відбитися від британських морських піхотинців консервними бляшанками та палицями. Проте сили були нерівними, і перехоплених біженців відправляли за колючий дріт до таборів для інтернованих — спочатку в Атліт поблизу Хайфи, а згодом на Кіпр і навіть назад до Європи.
Реконструйований барак репатріантів табору для інтернованих в Атліті. Фото: Аві Охайон, 1993 рік. Державне пресбюро Ізраїлю.
Вагомий внесок у прорив британської блокади зробили також єврейські підпільні організації «Іргун Цваї Леумі» (Ецель) та «Лехі». Сіоністи-ревізіоністи й молодіжна організація «Бейтар» ще у 1930-х роках стали піонерами нелегальної репатріації, організувавши операцію «Аф-Аль-Пі» («Попри все»). У повоєнний період, коли «Хагана» зосередилася на переправленні біженців, бійці «Іргуну» та «Лехі» розгорнули жорстку збройну боротьбу проти британського мандатного режиму. Вони атакували військові бази, підривали радари берегової охорони, які відстежували судна з біженцями, здійснювали диверсії на комунікаціях. Ця партизанська війна відволікала значні сили британської армії та дестабілізувала колоніальне управління. Таким чином, попри гострі ідеологічні та політичні розбіжності між різними фракціями єврейського спротиву, їхні дії фактично зливалися в єдиний стратегічний фронт: поки одні проривалися до берегів крізь шторми та військово-морські кордони, інші підривали британську владу на суходолі, наближаючи народження суверенної єврейської держави.
Серед тих, хто прибув до Ізраїлю на кораблях «Алії Бет», були люди, які згодом стали гордістю нації. Цим шляхом пройшли знаменитий письменник Аарон Аппельфельд, видатний скульптор Ігаль Тумаркін, колишній головний рабин Ізраїлю Ісраель Меїр Лау (який прибув ще дитиною). Але однією з найяскравіших є історія Іцхак Арад (Іцхака Рудницького).
Він народився 1926 року в Польщі. Коли почалася війна, підліток опинився в гетто міста Свенцяни, звідки втік до білоруських лісів і приєднався до партизанського загону. Там його прозвали Толею, і він разом з іншими пускав під укіс німецькі поїзди та брав участь у боях. Дізнавшись після закінчення війни, що в Катастрофі він втратив майже всю свою родину, Іцхак приєднався до руху «Бріха» і в грудні 1945 року піднявся в Італії на борт нелегального судна «Хана Сенеш». Цей рейс став одним із небагатьох по-справжньому успішних: темної різдвяної ночі, обійшовши британські патрулі, корабель сів на мілину біля берегів Нагарія. Бійці «Пальмаху» переправили 252 біженців на берег, де їх переховували в кібуцах до прибуття британської поліції.
Іцхак Арад одразу вступив до «Пальмаху», став командиром роти під час Війни за незалежність, а згодом дослужився до звання бригадного генерала ЦАХАЛу. Проте головною справою його життя стало збереження пам’яті про трагедію європейського єврейства: протягом 21 року Іцхак Арад очолював меморіальний комплекс Яд Вашем. Його шлях від в’язня гетто та лісового месника до захисника й хранителя пам’яті Ізраїлю став живим втіленням духу «Алії Бет» — незламної волі народу до життя.
«Ексодус-1947» — корабель «нелегальних іммігрантів» у порту Хайфи. Фото: Ганс Пінн, 1947 рік. Державне пресбюро Ізраїлю
З серпня 1945 року до травня 1948 року було організовано 66 рейсів, під час яких до Землі Ізраїлю намагалися прорватися понад 70 тисяч осіб. Лише небагатьом суднам вдалося прослизнути крізь британські кордони, однак політичний ефект «Алії Бет» виявився грандіозним. Фотографії британських солдатів, які силою стягували з кораблів (як це сталося з легендарним судном Ексодус 1947) колишніх в’язнів Освенцима з витатуйованими на руках номерами, облетіли весь світ. Міжнародне обурення було настільки великим, що змусило Велику Британію відмовитися від мандата й передати вирішення питання до ООН, що привело до історичного голосування 29 листопада 1947 року про створення держави Ізраїль. А десятки тисяч молодих людей, загартованих випробуваннями, стали критично важливим демографічним поповненням єврейського ішуву. Одразу після висадки або звільнення з британських таборів вони вступали до лав єврейських збройних сил, відігравши вирішальну роль у Війні за незалежність, а згодом — у розбудові кібуців, міст та економіки молодої держави Ізраїль.
Між «Натівом» і «Моссад ле-Алія Бет» існує прямий історичний та спадкоємний зв’язок. Створена у 1938 році під керівництвом Шауль Авігур організація «Моссад ле-Алія Бет» займалася нелегальною репатріацією євреїв до підмандатної Палестини в обхід британських квот. Після створення держави Ізраїль діяльність із допомоги репатріації з «проблемних країн» (ארצות מצוקה) за рішенням прем’єр-міністра Давид Бен-Гуріон була передана державним структурам, а «Моссад ле-Алія Бет» ліквідовано. Навесні 1952 року його змінила державна установа, що діяла під різними кодовими назвами — «Білу», «Мелет», «Натів», «Бар» (також відома під своєю відкритою назвою «Лішкат га-Кешер» — Бюро зв’язків). Її головним завданням було сприяння репатріації та підтримання зв’язку з євреями, які опинилися за «залізною завісою» в СРСР і країнах Східної Європи.
Таким чином, «Натів» є прямим продовженням «Моссад ле-Алія Бет», успадкувавши в перші роки свого існування не лише ключові кадри та унікальний досвід роботи в екстремальних умовах, а й саму фундаментальну місію: забезпечення повернення єврейського народу на історичну батьківщину всупереч будь-яким геополітичним бар’єрам.
У наші дні в Центральній та Східній Європі перешкод для репатріації більше не існує, і «Натів» зі структури, яка через обставини була змушена діяти таємно, перейшов до відкритої діяльності. Сьогодні «Натів» дає можливість усім охочим пізнати Ізраїль не як «оплот сіоністської агресії», а як країну, відкриту до партнерства та взаємоповажних відносин.
Автор — Давид Шехтер.